Як Іван Франко вибори програв
Було літо 1898-го. Іван Франко втретє був серед кандидатів до австрійського парламенту від Радикальної партії на додаткових виборах в окрузі Тернопіль—Збараж—Скалат. Усебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Франко проявив себе на багатьох ділянках української культури. Тернополяни добре знали Каменяра не лише як видатного українського письменника, поета, перекладача, філософа, навіть економіста, а й як завзятого політика і творця першої не лише в Галичині, а й в усій Україні (зокрема і в Тернополі) партії європейського зразка. Іван Якович розробляв її програмні документи і досліджував процеси, що відбувалися в краї.
Чимало з тих ідей позастолітньої давності актуальні й досі. Радикальна партія Франка мала свій електорат, програму і, найважливіше (чого потім не мали інші партії), — у неї був механізм дій. Геніальність Франка полягала в тому, що, знаючи тогочасну конституцію Австро-Угорщини, він знаходив у ній такі ходи, сентенції, які дозволяли висувати певні питання і проблеми українського характеру. Зокрема, це було питання самостійності України. Партія мала програму-мінімум і програму-максимум. Мінімум — створення Галицької автономної області. Максимум — соборної України, яка б об’єднала всіх українців.
Українці західного регіону були рішуче переконані, що є окремим народом і не мають нічого спільного з українцями з Великої України, так само, як і з поляками. Називали себе «русинами», і Франко першим у 1893 році почав замість терміну «руський», «руська» вживати слово «українська», «український». Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»
У 1895, 1897 і 1898 роках Радикальна партія висувала Івана Франка на посла до віденського парламенту і польського сейму.
31 жовтня 1895 року підкуплені та застрашені виборці тернопільської округи продали свої голоси на користь владного урядового кандидата графа Пінінського (він був приятелем самого австрійського намісника графа Бадені). Відтак українці зрадили вперше свого найпопулярнішого в Галичині представника.
Навчена гірким досвідом 1895–го, Ольга Хорунжинська, дружина Франка, благала й відраджувала свого чоловіка кандидувати в 1897–му:
“— Ти подумай добре, Іванку. Благаю! Ти вже забув, як тебе продали і зрадили у Тернополі? Тебе пани знову не допустять! Адже ж можеш відмовитися. Скажи, що маєш хвору жінку і четверо дітей!
— Говориш, як дитина! — спокійно реагував на слова дружини чоловік. — Невже тільки маю про свою домівку дбати? Людина не може жити тільки сама для себе, мусить мати і суспільні обов’язки…”
— Говориш, як дитина! — спокійно реагував на слова дружини чоловік. — Невже тільки маю про свою домівку дбати? Людина не може жити тільки сама для себе, мусить мати і суспільні обов’язки…”
Програвши знову на виборах до австрійського парламенту у Відні (владна адміністрація легко змогла примусити українців страхом, корупцією та іншими шахрайськими засобами програвати вибори, і Франко не зміг здобути посольського мандата, хоча симпатії виборців були на його боці), вічний революціонер почув таке «резюме» від своєї Ольги:
“— Чи не казала я тобі? Бачиш, скільки прикростей? Кандидатом ти був, а депутатом не будеш!
— А я не шкодую. Ніяка праця не пропадає даремно! — спокійно відповів поет. — Це ж була праця з народом. Це цвіт, який дасть плоди…”
— А я не шкодую. Ніяка праця не пропадає даремно! — спокійно відповів поет. — Це ж була праця з народом. Це цвіт, який дасть плоди…”
Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською 1886 р. сфотографувались у Влодзімежа Висоцького одразу після одруження на пораду польської письменниці Елізи Ожешко.
Але те, що тих «плодів» знову не буде під час третьої кандидації на посла від Тернопільської виборчої округи в 1898–му, добре відчував навіть син–семикласник тернопільського повітового лікаря Олександра Гладишовського. Він добре знав (адже не раз чув про це) «виборчий рецепт» перемоги свого батька, а заодно й тодішньої влади: поляки в таких суспільно–політичних умовах легенько куплять українців, адже українці продаються!!! За гроші, за землю, за посади, за горілку, за ковбасу. Тоді ж виникло таке поняття, як «хрум». «Хрум» вважався сильнішим за будь–які високі політичні ідеї…
Попри те Франко розуміві знав своїх рідних галичан, їхню долю, він говорив, що «для українського народу українська державність наповнена сутністю». Українському селянинові однаково, як вмирати з голоду, — від рук свого пана чи чужого. Йому абсолютно однаково, хто з нього буде «шкіру дерти» і податок знімати.
Саме галичани почали рішуче виступати проти ідеї української незалежності. Занадто добре і солодко жилося їм під рукою австрійського цісаря, який завжди вмів дати раду товкотнечі в українських і польських колах, умів тримати державу вкупі. В такій ситуації було дуже важко досягти могутнього прориву й поступу. Крім того, простим українцям ні на що було нарікати. В умовах Австро–Угорщини вони задовольняли свої найважливіші потреби, в тому числі й культурні: мали свою пресу, гімназії, свободу релігії, навіть національний театр. І, відповідно, їм було добре. Засоби масової інформації, які згодом прославилися своїми радикальними націоналістичними поглядами, тоді говорили і писали інше: навіщо взагалі ставити на чергу дня питання державності? Воно не на часі, «тата» Йосифа це може образити. А крім того, така боротьба потребує жертв. Будуть тюрми, репресії. Словом, краще так, як є.
У 1898–му свідома частина тернополян хотіла як віддячити Франкові за його титанічну працю, так і вибачитися за тих, несвідомих, кого купували поляки у попередні виборчі перегони.
Кожне передвиборче віче, де сильний дух Франка, того, «що тіло рве до бою», став «на прю», перетворювалося в справжнє свято. Франко з неймовірним успіхом сам об’їздив села і міста, де вів свою передвиборчу кампанію. Так було у Великому Глибочку, Чистилові, Денисові, Купчинцях, Пронятині. Кожне село мало свій місцевий комітет, зв’язаний з центром. З центру вчасно надходила інформація та потрібні інструкції. Скрізь по селах були добрі приятелі Каменяра, і він був певний, що вони допоможуть у виборчій боротьбі. Все йшло до того, що Франко мав би вийти переможцем. Не лише українці, а й дехто з поміркованих поляків уже наперед вітали його з успіхом. Проте з перевагою в 10 голосів виграв повітовий лікар…
Якщо першого разу Іван Франко досить гумористично подивився на свій неуспіх: «Один наслідок мала моя кандидатура, про який мені певно не снилося: обрання урядового кандидата коштувало йому 8–10 тисяч золотих. Найбільшу частину цієї суми забрали, розуміється, агенти. Вони повинні би прислати мені листа з подякою», то після третього каменярського лупання скали справедливо визнав: «Я половину галичан люблю, а половину — ненавиджу!!! Жорстокі наші часи! Так багато недовір’я, ненависти, антагонізмів намножилося серед людей».
Після продажності, підкупу, лицемірства, політичних амбіцій, зажерливості і третьої зради українців у Тернополі Іван Франко цілком зійшов з політичної арени.
