Результаты поиска потегуУкраїнське мистецтво
Дополнительные фильтры
Теги:
Українське мистецтвоновый тег
Автор поста
Рейтинг поста:
-∞050100150200300400+
Найдено: 365
Сортировка:
Винницкие степистки и чемпионки мира из команды Flame Tap
Винницкие степистки и чемпионки мира из команды Flame Tap известны своим невероятным видео и совместным выступлением с "ДахаБраха"
Клип под эту же песню на аварийном мосту
В новом клипе действие происходит в загадочной местности, которую сами степистки не разглашают, а саундтреком стала композиция украинской певицы Алины Паш "Bitanga". На видео видно, что девушки выступают на скалах неподалеку затопленного карьера. Клип сняла все та же съемочная группа во главе с Евгением Горун, вместе с Павлом Витом, Дмитрием Сергийчуком и Дмитрием Лесным.
Книги украинских авторов, ставшие популярными в мире
“Польові дослідження з українського сексу” / "Полевые исследования украинского секса", Оксана Забужко
Роман об опасности полного погружения в другого человека, о тотальной любви, которая требует от женщины отказа от самой себя, своего таланта, миссии и пространства, от души и судьбы. Роман издан на английском, голландском, итальянском, немецком, польском, румынском, русском, сербском, шведском и чешском языках. Другие произведения Оксаны Забужко: "Сестра, сестра", "Сказка о калиновой свирели", "Музей заброшенных секретов" тоже выдаются в переводе за рубежом.
“Перверзія” / "Перверзия", Юрий Андрухович
Научный симпозиум в Венеции, тема которого звучит так: "Пост-карнавальное безумие мира: что на горизонте?». На сипозиум пытается добраться через Мюнхен украинский писатель Станислав Перфецький, которого подвозит странная семейная пара Ада Цитрина и немой Доктор Янус Мария Ризенбокк. В Венеции Перфецький, бросившись за проституткой, попадает на сектантское богослужения: представители мигрантов разных национальностей поклоняются новому божеству, которому в конце церемонии приносят в жертву большую рыбу.
А дальше сюжет закручивается так, что финал его Перфецький находит только на удаленном острове Сан-Микеле, найдя, наконец, единственного священника, который может выслушать его исповедь и поговорить с ним об Украине. Роман издан на многих языках, как и еще одно культовое произведение автора - "Московиада".
“Пікнік на льоду” (“Смерть стороннього”) / "Пикник на льду" ("Смерть постороннего"), Андрей Курков
Курков, пожалуй, один из самых издаваемых за рубежом писателей Украины, переводы его "Пикника на льду" публиковали лучшие издательства. На английском книга вышла под названием "Смерть и пингвин" (Death and the Penguin), и во многих языках сохранили этот вариант. На сегодня роман переведен на пяти языках, в том числе на английском, немецком и итальянском. Чем заинтересовал сюжет зарубежных читателей? Тем, что это очень интересный интеллектуальный детектив. Журналист Виктор Золотарев получает необычное задание от крупной газеты: писать некрологи на видных влиятельных людей, хотя все они пока еще живы. Постепенно он понимает, что стал участником большой игры теневых структур, выйти из которой живым оказывается почти нереальной задачей. Произведения Куркова переведены на 37 языков мира.
“Месопотамія” / "Месопотамия", Сергей Жадан
Это девять историй в прозе и тридцать стихотворных уточнений. Все тексты этой книги - об одной среде, герои переходят из одной истории в другую, а потом и в стихотворения. Философские отступления, фантастические образы, изысканные метафоры и специфический юмор - здесь есть все, что так привлекает в произведениях Жадана. Это истории Вавилона, переведенные для тех, кто интересуется вопросами любви и смерти. Истории о жизни города между двух рек, биографии персонажей, которые борются за свое право быть услышанными, хронику уличных столкновений и ежедневных страстей. Роман очень популярен за рубежом.
"Ворошиловград", Сергей Жадан
Этапный роман автора, который на момент его написания уже сам по себе формировал повестку дня в украинской литературно-художественной жизни. Вроде банальная, обычная история об отжатой бензоколонке, превращается в детально выписанную историю обычаев постсоветской Украины.
В какой-то момент уже не имеет значения, где происходит действие - на Востоке или на Западе. Потому что, оказывается, у каждого из нас свой маленький Луганск. "Книга года" этот роман Жадана признала лучшим за десять лет существования конкурса.
В аннотации издательства сказано, что роман "Ворошиловград" - произведение жесткое, меланхоличное и реалистичное.
“НепрОсті” / "Непростые", Тарас Прохасько
Непростые - кто это такие? Гуцулы называют так людей, которые отличаются от других знаниями и умениями, чем могут принести пользу или причинить вред другим людям. Роман посвящен "альтернативной" истории Карпат, его действие происходит в период с 1913 по 1951 годы. Карпаты были одновременно и очень архаичной средой и, как ни парадоксально звучит, очень открытой зоной межкультурного общения. Вот этот второй миф, об открытых Карпаты, и есть его альтернативной историей. Произведения Прохасько переведены на английский, немецкий, польский языки.
"Культ", Любко Дереш
"Культ" - первый роман Любомира (Любка) Дереша. В далеком 2001 году юному автору было 16 лет. Некоторые определяют жанр этого произведения как фэнтези, но, как бы то ни было, роман Дереша "передает привет" таким метрам готики и фэнтези как По, Желязны или Лавкрафт. Роман переведен и издан в Сербии, Болгарии, Польши, Германии, Италии и Франции.
“Танґо смерті” / "Танго смерти", Юрий Винничук
Этот роман назван Книгой года ВВС 2012 года. Действие романа происходит в двух сюжетных линиях. В первой мы встречаем четырех друзей: украинца, поляка, немца и еврея, которые живут в довоенном Львове. Их родители были бойцами армии УНР и погибли в 1921 под Базаром. Молодые люди переживают все перипетии своего возраста, но ни за что не изменяют дружбе. Во второй сюжетной линии действия происходит с другими персонажами не только во Львове, но и в Турции. Обе линии пересекаются в неожиданном финале. Произведения Винничука выдавались в Англии, Аргентине, Беларуси, Канаде, Германии, Польше, Сербии, США, Франции, Хорватии и Чехии.
“Око прірви” (”Чотири романи”)/"Глаз пропасти" ("Четыре романа"), Валерий Шевчук
Жанр этого романа - исторически мистическая антиутопия. Действие его происходит в далеком XVI веке, но намекает автор, конечно же, на тоталитарный режим СССР. Произведения Шевчука уже давно издаются на английском, польском и немецком языках.
“Останнє бажання”"Последнее желание", Евгения Кононенко
Как умирают писатели, которые лгали всю жизнь? Прислуживали режиму, писали книги, которые никто не читал, хотя за гонорары семья литератора жила в достатке. Никто не уйдет из жизни, пока не расскажет правды. Даже если тетрадь с автобиографией попадет в руки сына, пролежав среди кучи ненужных черновиков полтора десятка лет. Евгения Кононенко - замечательный автор и переводчик художественной литературы. Ее произведения переведены на английский, немецкий, французский, хорватский, финский, польский, белорусский и японский языки.
Художник Микола Пимоненко
Пимоненко Микола Корнилович — український художник-живописець, академік живопису Петербурзької академії мистецтв, Член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику.
Народився у Києві 1862 в родині майстра іконопису. Батько — Корнилій Данилович Пимоненко споруджував вівтарі й розписував церкви. Хлопцеві подобалася професія батька, і з часом він почав допомагати батькові в роботі, їздив з ним по селах і містечках Київської губернії. Батько не міг не помітити таланту сина, тому віддав його в учні відомому в Києві іконописцю Іванову.
"Автопортрет"
З 1878 навчався у Київській художній школі М.І. Мурашко. Мурашко Микола Іванович – художник і педагог відіграв велику роль у формуванні таланту Пимоненка. Микола був одним з найталановитіших учнів школи, через три роки стає репетитором і помічником керівника школи. У 1881 році склав іспит при Київському навчальному окрузі. Його екзаменаційні роботи були надіслані до Петербурзької Імператорської академії мистецтв, і за рішенням її Ради від 3 грудня 1881 отримав звання вчителя малювання в нижчих загальноосвітніх навчальних закладах.
З 1882 навчався в Петербурзькій академії художеств, яку через хворобу легенів та матеріальні нестатки залишив у 1884. Нагороджений двома малими та однією великою срібними медалями Петербурзької Академії художеств.
У ряді творів («Свати», «Засватали») Пимоненко з етнографічною точністю відобразив українські народні звичаї, пов'язані з сватанням. Ці роботи відрізняються одна від одної лише психологічними й композиційними нюансами, деякі з них відмінні лише в дрібницях. Це не поодинокий випадок у творчості Пимоненка, коли він, прагнучи найповніше розкрити тему, варіював її вирішення по кілька разів. Окремі деталі, навіть композиція, у цих картинах мають певний символічний зміст. Так, рушники, якими перев'язано сватів, свідчать, що заручини вже відбулися. З того, що сватів пригощає лише мати, а батько не присутній, хоч за традицією він мусив брати в цьому участь, можна зрозуміти, що вона вдова і видати заміж дочку для неї не так просто, тим більше, що інтер'єр оселі говорить про бідність сім'ї. Розкриттю змісту картини сприяють як психологічні характеристики дійових осіб, так і місце, де зображено дівчину.
Якщо сватання було бажаним, дівчина за звичаєм мусила сидіти біля печі й з удаваною байдужістю колупати її так, як це показано в картині «Свати». На полотні «Засватали» заручини не радують дівчину, навіть викликають протест. Про це говорить і вираз її обличчя, і співчуття, з яким дивиться на неї один із сватів.
"Свати", 1882
"Засватали", 1896
У Києві на прохання Мурашко він займає пост старшого викладача Київської малювальної школи (1884-1900), викладає він і в Київському художньому училищі. Його учнями були відомі в майбутньому живописці: О. Мурашко, Г. Світлицький, Г. Дядченко, Ф. Красицький та інші. У 1900 році Пимоненко став одним із організаторів Київського художнього училища і працював там до 1906-о року. Своїх вихованців він скеровував на те, щоб вони перш за все опановували рисунок, якомога більше писали з натури. “Малюйте олівцем, ніколи не забувайте його, пам’ятайте, що він вам друг і вчитель, опановуйте малюнок, пишіть з натури”,— радив він. Учні любили й поважали Пимоненка, “часто приходили до нього в майстерню, просто як до друга, за порадою, поділитися своїми радощами й печалями”.
Час від часу він подає свої роботи на академічні виставки. Великий успіх мала його робота «Гальорка» (1885), на якій художник правдиво зобразив представників різних станів місцевого населення, які дивляться комедію Гоголя «Одруження».
У 1885 – 1887 роках у творчості Пимоненка йдуть пошуки своєї теми. У цей час на виставках з’являються його роботи “Після аукціону”, “На канікулах”, але вже в кінці 1880-х головною темою творчості Пимоненка стає зображення українського села. Великий успіх мала його картина «Різдвяні ворожіння», яка експонувалася на академічній виставці 1888 року і отримала високу оцінку критиків. Існує декілька варіантів картини «Різдвяне ворожіння» — у Державному Російському музеї (полотно, олія, 110×76 см, 1888), у Національному художньому музеї (полотно, олія 57×35 см) та Полтавському художньому музеї ім. Миколи Ярошенко.
"Різдвяні ворожіння", 1888
У творах Пимоненка, виконаних наприкінці 1880-х — початку 1890-х років, переважають сюжети побутово-обрядового характеру. В картинах «Різдвяні ворожіння» (1888) і «Ворожіння» (1893) показано ворожбу на воску й «балабушках» — пиріжках, спечених для ворожіння. На полотні 1888 року зображено сцену ворожіння на воску. Дівчата вилили розплавлений віск у холодну воду, і коли він застиг, набувши дивовижної форми, вийняли його і тримають так, щоб на стіну падала тінь. Залежно від того, на що скидаються її обриси, вони гадають про своє майбутнє, про своїх суджених.
Картина 1893 року розповідає про ворожіння, за яким першою мала вийти заміж та дівчина, балабушку якої з долівки раніше візьме собака. Підкреслюючи у цих полотнах напружений інтерес дівчат, їх хвилювання, Микола Пимоненко відобразив властиву їм безпосередність, наївну віру в нібито пророчу силу ворожіння. Контрастним розподілом світла й тіні від полум'я свічки, при якому в картинах з напівтемряви хати виділяються лише постаті дівчат, а на стіни падають примхливі тіні, він створив сповнену таємничості атмосферу, суголосну настрою сцени. Зображуючи середовище, в якому відбувається дія, живописець достовірно показав умови життя незаможної селянської родини. Особливо це помітно у творі «Ворожіння», де змальовано інтер'єр сільської хати: колиску для немовляти, прості грубі лави й стіл, маленьке віконечко тощо.
"Жниця", 1889
"Весілля в Київській губернії", 1891
Картина «Великодня утреня» теж існує в декількох варіантах — у Рибінському державному історико-архітектурному та художньому заповіднику (полотно, олія 133×193 см, 1891 р.), Херсонському художньому музеї ім. Олексія Шовкуненка (полотно, олія, початок ХХ ст.), Національному музеї "Київська картинна галерея" (незавершений варіант, полотно, олія 51×69 см).
"Великодня утреня", 1891
У січні 1893 року на виставці київських художників Пимоненко експонував картину «Рекрути». За відгуками сучасників, це була найкраща картина на виставці. На ній художник зобразив сцену, повну драматизму: на глухій станції новобранці прощаються з рідними. У відчаї принишкла на грудях чоловіка-рекрута молода жінка. Скорбота на обличчі матері. Напруга моменту підсилюється тим, що байдужий унтер-офіцер підганяє рекрута, що стоїть на шляху ешелону. Картина не зберіглась. Скласти судження про неї можна лише за листівкою «Проводи рекрута». Вона входила до серії, що була випущена у 1910 році до 25-ліття художньої діяльності Миколи Пимоненка.
"Проводи рекрута"
Після закриття школи до 1912 року (рік смерті) Пимоненко викладав рисунок у Київському політехнічному інституті. Водночас, до 1906 викладав у новоствореному Київському художньому училищі, одним з організаторів якого він був.
У 1890-х брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. Виконав образи Святої Анни і Миколи Мірлікійського та деякі образи на фронтоні. У 1897 за ці розписи отримав орден Святої Анни ІІІ ступеня. У 1891 отримав звання почесного вільного общника Академії мистецтв.
"Молодиця", 1890-і
"Не жартуй", 1895
"Жнива в Україні", 1896
"Київська квіткарка", 1897
"З базару", 1898
Особливий успіх випав на долю картини «Жертва фанатизму», намальованої у 1899 році. Вона була написана під враженням від події, що сталася у глухому містечку Кременець Волинської губернії, і була відповіддю художника-демократа на релігійну нетерпимість і ворожнечу між народами й народностями Російської імперії.
Натовп людей убив молоду дівчину на очах у батьків. Дівчина, закохавшись у іновірця, порушила багатовікову релігійну заборону. Дізнавшись про цю подію із газет, Пимоненко поїхав до Кременця, зробив декілька пейзажних замальовок та етюдів, говорив з очевидцями, вивчав місцевий типаж людей, характер та поведінку під час помсти. Успіх картини, в якій порушувалася болюча соціальна проблема, сприяв тому, що у 1899 році, за пропозицією Рєпіна, Миколу Пимоненка прийняли у дійсні члени Товариства передвижників. Відомо щонайменше три варіанти картини — у Національному художньому музеї України (полотно, олія 89,5×120,5 см), Дніпровському державному художньому музеї (полотно, олія 113×145 см, 1898 р.) та Харківському художньому музеї (полотно, олія 180×244 см, 1898 р.).
Художник зобразив розлютованих релігійних фанатиків-євреїв, які от-от кинуться на молоду дівчину, яка насмілилася полюбити українського коваля. Виявленню безвихідності її становища сприяє композиційна побудова картини, психологічні колізії. Так, художник, зобразивши дівчину притиснутою до паркану перед збудженим натовпом, підкреслив, що їй нікуди подітися, залишається лише з жахом чекати розправи. Немає підтримки й від батьків: мати, відвернувшись, у розпачі ридає, а батько проклинає свою дитину. Їхні постаті ніби замикають простір навколо дочки, що посилює враження її приреченості. Художник акцентує увагу на образі дівчини не тільки за допомогою композиції, а й кольору, зобразивши її в рожевуватій блузі, яка виділяється у стриманому, дещо одноманітному колориті полотна. Трагічність сюжету картини посилює стан природи: наближається гроза, хмари поступово вкривають небо.
Щоб достовірно відобразити згадану подію, Микола Пимоненко спеціально їздив до Кременця, де зробив численні малюнки й етюди краєвидів і типів місцевого єврейського населення.
Відомо багато видань листівок-фоторепродукцій цієї картини (декілька десятків) з двох варіантів картини «Жертва фанатизму». На одній із них художник зобразив кіз, що мирно паслися поряд із розлюченим натовпом.
"Жертва фанатизму", 1899
Фрагмент з одного з варіантів картини "Жертва фанатизму", 1899
З 1899 і до кінця життя Пимоненко - дійсний член Товариства пересувних художніх виставок. Член Товариства мюнхенських художників і Паризького інтернаціонального союзу мистецтв та літератури.
У полотнах художника 1890-х років через деяку одноманітність, сухуватість живопису стан і настрій природи передано ще не дуже виразно. З перших років XX сторіччя колорит його творів стає багатшим, а манера письма вільнішою. Уперше ці риси чітко виявилися в полотнах «Вечоріє» і «Брід», де художник показав поетичну красу простих мотивів природи і на їх тлі — сцени з життя сільських дітей.
"Суперниці"/ "Біля криниці", 1909
"Вечоріє", 1900
"Гуси, додому", 1911
"З лісу", 1900
"Брід", 1901
"Коляда"
"Перед грозою", 1906
Ще одна картина, що очевидно має дві авторські копії має назву «У похід». При порівнянні листівки із цією назвою, виданою до революції, з листівкою, виданою у 1962 році, можна встановити, що вони зроблені із двох оригіналів, що відрізнялися елементами пейзажу та датуванням. Перша листівка відтворює основний варіант картини «У похід», яка була написана у 1901 році на замовлення командуючого військами Київського військового округу і наразі втрачена. Друга — варіант 1902 року, що належить Київському музею українського мистецтва. Не виявлено місцезнаходження авторської копії цієї картини, виконаної аквареллю. Багатоколірна репродукція цього варіанту була відтворена на листівці видавництва Гр. Гануляка у Львові, 1917 року.
В картині «У похід» подія — прощання козаків з рідними — відображена ніби у розвитку. На першому плані композиції козак, прощаючись з коханою дівчиною, ще стоїть; далі, біля великого гурту людей зображено вершника, з пози якого видно, що він лише на мить затримався біля своїх рідних і ось-ось вирушить у путь; вдалині дівчина проводжає козацький загін, що вже виїжджає з села. У такій композиційній побудові відчувається детальна розповідність, нерідко притаманна українським народним історичним пісням.
"У похід", 1901, олія
У 1904 році Пимоненко створив акварель під тією ж назвою. Але тут уже на перший план виходить лірика: йдучи у похід, козак прощається з нареченою. Акварель виконана спеціально для листівки та має самостійну художню цінність.
"У похід", 1904, акварель
"Українська ніч", 1905
"Київська квіткарка", 1908
"Ідилія", 1908
"Побачення", 1908
Листівка «Проводи новобранців» — репродукція картини Пимоненка «Призив запасних». Картина була відгуком на події російсько-японської війни 1904-1905 років. У Київському музеї українського мистецтва зберігся ескіз до цієї роботи.
Пимоненко — визнаний майстер побутового жанру. Теми і сюжети його творчості невибагливі, життєві, тим, безперечно, глибоко вражаючі і хвилюючі. Увага митця зосереджена на показі праці, побуту, звичаїв, повсякденного життя селянства (весілля, побачення, повернення з роботи, сватання, тощо). Картинам Пимоненка властиві глибокий гуманізм, народність. Вони свідчать про прекрасне знання художником життя українського народу, вміння бачити і передавати красу і поезію його життя.
У більшості творів Пимоненка дія відбувається на тлі краєвиду. В цій особливості виявилася характерна риса українського живопису кінця XIX — початку XX сторіччя — проникнення пейзажу в інші жанри. У більшості робіт майстра, як і в пейзажному живописі того періоду, виявлене лірико-поетичне, оптимістичне начало. Лише в деяких його картинах природа сповнена суму або має драматичне забарвлення.
Збереглася фотографія Миколи Пимоненка в інтер'єрі його майстерні. Перед ним на мольберті стоїть значних розмірів полотно «Гопак» із зображенням танцюючої дівчини. Такою — веселою, темпераментною «увірвалася» українська селянка в світ рафінованого паризького життя. Картина з успіхом експонувалася на виставці в паризькому Салоні (1909), і її придбав музей Лувру.
Окрім Лувру, творчістю Пимоненко зацікавилися і в Німеччині. У 1904 році один з мюнхенський музеїв придбав картину «Великий четвер». У Національному художньому музеї зберігається авторська копія картини менших розмірів кінця 1900-х.
"Великий четвер", 1900
"Сінокіс", раніше 1912
В картині «Додому» художник створив образ гіркого п’яниці, який ледве доплентався до свого подвір’я. Біля хати на п’яного чекає «привітна» дружина з дрючком. Картина без дозволу художника стала прототипом горілчаної етикетки «Спотыкачъ», що випускається горілчаним фабрикантом Миколою Шустовим з "Шустов и сыновья".
"Додому"
"Додому" - репродукція, яка тиражувалась на листівці
Микола Пимоненко невдовзі отримує неприємний лист з Москви від колег-художників з Товариства передвижників: "Ми вважали тебе чесною людиною і нашим товаришем, яким пишалися, обрали тебе членом нашого суспільства за популярність в художньому світі, став академіком, але, виявляється, тобі цього мало! Ти пустився на низькі, підлі речі, зганьбив всю нашу громаду, ти продав право на друкування своєї картини "до будинку" Шустову - горілчаному фабриканта, для етикетки до горілки. Приїжджай до Москви, полюбуйся, яку влаштували тобі рекламу: дев'ять осіб за кількістю букв "Спотыкачъ'" дефілюють по всіх вулицях Москви з твоєї картиною..."
Карбування на портсигарі з сюжетом з полотна «Додому»
Треба зауважити, що Микола Шустов вже на той час був відомим російським підприємцем, власником найбільшої компанії з виробництва алкогольної продукції в царській Росії кінця XIX століття, а ще був відомий оригінальною і досить агресивною рекламною кампанією, яка дозволила йому швидко виділитися із загальної маси інших підприємців.
Отримавши звинувачувальний лист, Микола Пимоненко негайно відправився з Києва в Москву. При зустрічі підприємець Шустов клявся: жодної картини "Додому" він в очі не бачив, про художника Пимоненка ніколи не чув, бо на виставки зроду не ходив. Йому просто сподобалася листівка: а таких у всіх книжкових крамницях повно. Ну а якщо з'явився сам автор, то він готовий заплатити скільки треба. Однак Пимоненко грошей не взяв, а подав на фабриканта скаргу в суд, який і виніс вердикт: Шустов повинен покрити витрати по справі, знищити етикетку і вилучити з продажу в магазинах все пляшки "Спотыкачъ".
Творчий спадок художника налічує декілька сотень завершених картин. Однак доля багатьох його творів невідома. Деякі картини були продані з виставок і потрапили в провінційні містечка Росії, деякі опинились в музеях іноземних країн. Більшість його творінь було втрачено в роки Великої Вітчизняної війни, зокрема і під час пограбувань Київського музею українського мистецтва.
Про втрачені картини Пимоненка розповідають репродукції його робіт на художніх листівках, надрукованих до революції та пізніше. Листівки з репродукціями картин Пимоненко випускались українськими, російськими та іноземними видавництвами. Наразі відомо біля 70 видів таких листівок. Лише третина відтворених оригіналів зберігається у музеях на пострадянському просторі та приватних колекціях. Аналізувати інші картини можна лише за їхніми репродукціями.
Листівки з репродукціями картин художника, що були надруковані ще за його життя, випускалися по мірі їх появи на виставках. Зникли з поля зору мистецтвознавців роботи Пимоненка, відтворені на листівках видавництва «Рассвет»: «Шалунья», «У колодца», «У ручья», «На сенокосе», «Лето» та ін. Оскільки це видавництво, купуючи картини, користувалося винятковим правом на їх репродукції, саме ці картини художника ніде, окрім листівок, не зустрічаються. Де знаходяться оригінали, встановити не вдалося. Тому цінність гарно підібраної та систематизованої колекції листівок, що відтворюють картини М.К. Пимоненко, безсумнівна. Така колекція не тільки допомагає глибше вивчити творчість художника, але й веде втраченими слідами.
У 2006 році був поставлений «абсолютний світовий рекорд продажів художника Пимоненка»— полотно «Продавщиця полотна» було продано з аукціону за 160 тисяч доларів США.
"Продавщиця полотна", 1901
Посилання на джерела: https://unc.ua/uk/pochitat/sl-di-vtrachenih-shedevr-v-mikola-pimonenko-57
История создания фильма "Тіні забутих предків"
«Тени забытых предков» в международном прокате «Диќие лошади огня» (англ. Wild Horses of Fire) - украинский советский художественный фильм режиссера Сергея Параджанова, снятый в 1964 году на киностудии имени Александра Довженко. Это экранизация одноименной повести Михаила Коцюбинского, написанная под впечатлением его пребывания на Гуцульщине в 1911 году. В произведении рассказывается о любви гуцулов Ивана и Марички из враждующих родов, трагически завершается для обоих. В повести ярко передано гуцульские быт и жизнь с элементами фольклора.
История создания повести Коцюбинским
Возвращаясь из Италии летом 1910 года, Михаил Коцюбинский заехал в карпатское село Крыворивня. Короткие посещение того края с живописной природой и первозданным бытом жителей гор не дали писателю достаточно материала для произведения, однако желание написать о «необычном сказочном народе», гуцулах, не оставило его. Коцюбинский еще раз посетил гуцульский край, где изучал обычаи, быт, фольклор его жителей. По мнению писателя, гуцулы и в XX в. остались язычниками. Впечатления от «волшебного плена» горцев легли в основу повести. У художника давно зрел план воспроизвести свои глубокие и противоречивые впечатления от путешествия Гуцульщине.
Этот край навсегда оставил в его памяти образ погибшего охотника Маки, большого ребенка гор, танки и пьянку у гроба покойника (обычай, оставшийся со времен язычества), мизерные кресты на могилах, беспомощный писк несчастного ребенка, которого мать считает подмененым. Приблизительно так рождался замысел напоенной народными легендами Гуцулии повести «Тени забытых предков».
История создания фильма
Сценарий фильма написали Иван Чендей, известный тогда как составитель закарпатских сказок, и Сергей Параджанов, режиссер Киевской киностудии. Параджанов жил у Чендея почти месяц. Учил Марию Чендей делать голубцы из виноградных листьев. Спал в рабочем кабинете Ивана Михайловича. После ужина ложился на диван и до двух ночи рассказывал писателю технологии написания сценариев. Задевал темы, о которых супруги боялись говорить. Иронизировал:
"Мне не могут пришить украинский буржуазный национализм, потому что по национальности я армянин".
Работа над фильмом продолжалась с 30 мая 1963 до 15 октября 1964 года.
Сергей Параджанов о съемках:
"Я оскорблял группу тем, что изучал храмы, ходил на крестины, на похороны. Все, что видите на экране, было на самом деле. Так, как плачут гуцулы, никто не может плакать. Это был год жизни, прожитый у костра, возле источника вдохновения. Это необычный край, который надо познавать и изучать во всей его прелести".
8500000 зрителей увидели «Тени забытых предков» в течение 1965 года - первого года проката.
1988 года в Киеве Сергей Параджанов заявил: "Фильм не появился на пустом месте ... Был великий классик Коцюбинский. Пораженный красотой Карпат, он создал своих Ромео и Джульетту, поэтическую притчу о любви. Помните картину Тициана, на которой изображены две женщины - "Любовь земная и Любовь небесная". В моем фильме это - Маричка и Палагна".
"Любовь земная и Любовь небесная" Тициана, которая вдохновила Параджанова
Для Ивана Миколайчука главная мужская роль в "Тенях ..." стала первой в кинематографе. О его пробах Сергей Параджанов позже вспоминал так: "Он очаровал нас. Юный, очень взволнован, он светился удивительным светом. Такая чистота, такая страстность, такая эмоциональность выплескивали из него, что мы были потрясены, забыли обо всем, даже о том, что уже утвержден другой актер..."
Интересно, что цензура запрещала показывать в фильме интерьер настоящей гуцульской церкви. Также Параджанов во время съемок приглашал рядовых местных жителей Карпат сниматься в кино.
Дом, где жил режиссер во время съемок, был постоянно переполнен местными гуцулами. Это место Сергей нашел с художником картины Георгием Якутовичем, который знал и любил Карпаты. Снятие продолжались почти круглосуточно. Если не работали на площадке, то делали это в доме Параджанова, где проходили постоянные совещания.
В свободные от съемок дни Параджанов ходил на свадьбу или похороны в окрестностях, изучал быт или отправлялся в местный музей народного костюма. В картине можно увидеть много обрядов Гуцульщины. На съемках было много местных жителей, которые контролировали подлинность постановки. В одной коломыйке Сергей Параджанов услышал аллегорию на неравный брак - человек захомутал невесту в ярмо. В своем фильме режиссер буквально совершил обряд ига над героями - Иваном и Палагной. Это возмутило гуцулов, которые боялись позора за несуществующий в них обряд. Сам режиссер объяснял суть эпизода так: Иван женится на Палагне, заведомо зная, что им обоим придется тянуть ярмо собственного брака.
Оператор Юрий Ильенко рассказывал, что на съемках частыми были разногласия между ним и Параджановым. Однажды спор дошел до дуэли на старинных гуцульских пистолетах, которые принес один из местных жителей. Юрий так описал эту историю:
- Шел дождь, мы должны были встретиться на мосту Черемош. Но река разбушевалась так, что мост снесло, а с тридцати метров между нами на противоположных берегах я никак не мог стрелять. Вечером из Киева пришли первые проявленные пленки. Мы пришли в зал, сели по разным углам. Посмотрели первую коробку, и я понял, что никуда не поеду. Мы обнялись, поцеловались - и начали снова драться.
Иногда дотошность режиссера была жестокой. В сцене прощания Ивана и Марички идет дождь - снятие проходили в начале октября, поливочная установка лила воду с температурой 2 градуса, но актеры сделали около 10 дублей. На съем эпизода с серебряным лесом команда выезжала несколько десятков раз. Параджанову не нравилась погода, он заставлял перестраивать рельсы, по которым должен был «плыть» призрак Марички. Для эффекта потустороннего мира серебряную краску нанесли не только на лица актеров, но и на листья деревьев. Позже, друг Параджанова, режиссер Василий Катанян вспоминал в своей книге «Прикосновение к идолам»:
- В 1966 году под Косово, что в Украине, я увидел скалы, словно окрашены синькой. Осенью, среди золотых листьев, это выглядело необычно. Почему вдруг синие? Никто не знал. А Сергей воскликнул: "Да это же я их покрасил для "Теней..."! Неужели до сих пор не облезла?
Сергей Параджанов для написания музыки к своему фильму решил пригласить композитора из Западной Украины, потому что, по его мнению, только здесь могли справиться с «карпатской» темой. Среди претендентов были Анатолий Кос-Анатольский, Николай Колесса, но выбор пал на Мирослава Скорика. Режиссер поставил ему задачу создать для фильма «гениальную музыку». Сам же композитор впоследствии оценил свою работу как «достойную». Кроме авторской, фильм насыщен народной музыкой в аутентичном исполнении. М. Скорик вспоминал:
"Гуцулов даже возили в Киев, записывали их в павильоне. Таких звукозаписей до тех пор не было. И даже теперь нельзя найти... А еще помню, как нам надо было записать трембиты... На открытом пространстве это трудно было сделать, и Параджанов десять трембитеров вместе с трембитами едва запихнул в самолет и привез в Киев... Причем инструменты везли в пассажирском салоне. Я ездил в экспедиции в Карпаты, подбирал музыкантов".
Музыка стала одним из главных компонентов образной структуры фильма. В фильме звучат распространены в Карпатах инструменты - флейта-денцовка, свирель, коза, варган, трембита. Песни, мелодии свадебных музыкантов, причитания, колядки ( "Добрий вечір, пане-господарю", "Во Вифлиємі нині новина", "Го-го-го, коза"), другие обрядовые песни (веснянка "Вербова дощечка") и аутентичность народного говора создают особую целостную звуковую философско-эстетическую концепцию фильма. По определению современных исследователей, "такого богатства звуковых составляющих до "Теней забытых предков" не знал ни один украинский фильм, который является одним из новаторских признаков ленты".
Действительно, сильное влияние фильма в значительной степени обусловлен причудливым и экспрессивным применением звука: безусловно, это стало одной из причин того, почему на достаточно раннем этапе было рекомендовано сохранить фильм с оригинальной украиноязычной звуковой дорожкой. Просто нет способа, как, скажем, причитания Ивановой матери передать другим языком, а уникальный тембр гуцульских голосов так же важен, как и то, что говорят персонажи. Некоторые звуки, особенно невидимый топор и трембиты, повторяются как лейтмотив, становясь важной составляющей общей поэтической структуры фильма.
Георгий Якутович (художник) связал себя с «Тенями забытых предков» дважды: как художник-постановщик кинокартины Сергея Параджанова и как иллюстратор повести Михаила Коцюбинского. Такая двойная обработка одного произведения предусматривало различные подходы и методы работы, что привело к продолжительности теме «Теней ...» в творчестве Якутовича. Не стоит ограничиваться видимыми результатами в виде книжных иллюстраций и художественного оформления фильма. Воплощению идей предшествовали такие события, как иллюстрирования другого произведения Коцюбинского «Fata Morgana», путешествие в Карпаты и самостоятельное знакомство с культурой гуцулов. Только достигнув определенного уровня мастерства, в 1963-м году художник взялся за разработку иллюстраций к «Теней ...». И, сделав всего три гравюры, Якутович был приглашен к работе над фильмом Параджанова. Столь глубокое погружение в тему способствовало перенасыщенности, из-за чего художник берет перерыв на несколько лет после выхода киноленты. Оформление повести было завершено уже в 1966-м, через два года после премьеры фильма.
Георгий Якутович "Встреча враждующих родов", иллюстрация к повести Михаила Коцюбинского «Тени забытых предков», 1966, дереворит, 14х10, коллекция Сергея Якутовича (Киев)
Георгий Якутович "Кошара", иллюстрация к повести Михаила Коцюбинского «Тени забытых предков», 1965, дереворит, коллекция Сергея Якутовича (Киев)
Георгий Якутович "Вечер в долине", иллюстрация к повести Михаила Коцюбинского «Тени забытых предков», 1966, дереворит, 16х12, коллекция Сергея Якутовича (Киев)
Георгий Якутович "Иван и Палагна", иллюстрация к повести Михаила Коцюбинского «Тени забытых предков», 1963, дереворит, коллекция Сергея Якутовича (Киев)
Георгий Якутович "Мольфар. Буря", иллюстрация к повести Михаила Коцюбинского «Тени забытых предков», 1965, дереворит, 14х10, коллекция Сергея Якутовича (Киев)
Георгий Якутович "Под Рождество. Иван и Палагна на молитве", иллюстрация к повести Михаила Коцюбинского «Тени забытых предков», 1965, дереворит, 14х10, коллекция Сергея Якутовича (Киев)
Георгий Якутович "Погребальный обряд", иллюстрация к повести Михаила Коцюбинского «Тени забытых предков», 1966, дереворит, 14х10, коллекция Сергея Якутовича (Киев)
- Прежде, фильм "Тени забытых предков" - это момент самоидентификации украинцев, - отмечает настоятель села Крыворивня, настоятель церкви Рождества Пресвятой Богородицы отец Иван Рибарук. - Сергей Параджанов говорил, что он создал гениальный фильм - от слова "гены". Это те банки памяти, где хранится вся информация о человеке, вложенная в нее Богом. Мне кажется, что Параджанову те банки удалось открыть. Это - художественно-документальный фильм - вражда между семьями и гибель человека на церковном дворе действительно были в Крыворивне. Когда-то мы имели два храмовых праздника. Одно - на праздник Положения ризы Пресвятой Богородицы, второе - на День Рождества Пресвятой Богородицы. После этого трагического события люди отказались от второго, потому что на этот праздник было спровоцировано трагическую схватку между двумя хозяевами. Один из них погиб.
Жителей, участвовавших в съемках фильма, осталось совсем мало. Многие из гуцулов были задействованы в массовых сценах. Называют фамилии Анны Чабанюк, Анны Бойчук, Марии Шкрибляк, Василия Коржука, Марии Руденко, Анны Левик...
"Живые только те, кто тогда играл роли детей, - говорит Анна Луцюк. - В Крыворивне - Мария Потяк, которая в фильме, еще девочка, во время свадьбы вылезает на лестницу и кричит: "Идут!". Сейчас ей за 60. А Анна Чабанюк, которой на время съемок фильма было 18 лет, сыграла фрагмент роли молодой-княгини на гуцульском свадьбе".
2001 по инициативе хозяев дома Василия и Марии Химчак, где во время съемок "Теней ..." жили режиссер Сергей Параджанов, художник Георгий Якутович и композитор Мирослав Скорик, был создан музей. Именно в этом доме снято много фрагментов фильма. В частности известный эпизод, когда Иван (актер Иван Миколайчук) и Палагна (Татьяна Бестаева) сидят в углу, "обвенчаны" ярмом. Пани Маричка помогала подбирать истинно гуцульский наряд для актеров и сама снималась в эпизодах.
Рассказывает заведующая отделом музея Ивана Франко, что в Крыворивне (филиал Ивано-Франковского краеведческого музея), Анна Луцюк:
- На похоронах есть обряд, который называется "посіжіння", или "груша". У нас и сейчас сходятся люди, но только сидят и разговаривают. В древности они собирались у покойника и играли в разные игры, веселились. В фильме как раз и показано игры у покойника. И это очень трудно понять людям, которые этого не пережили. Моя мама в Крыворивне этого не помнит. Но в отдаленных горных селах Головы, Гринява эти традиции сохранились дольше. Не могу назвать реалистичными кадры, когда в фильме надевают ярмо на молодых. Не знаю, вообще было ли у нас такое. Хотя этот эпизод символичен, потому что жизнь гуцульских семей всегда была тяжелой.
Бывшая владелица дома-гражды, где сейчас создан Музей "Теней забытых предков", Мария Химчак считала, что с мольфарством в фильме Параджанов немного перебрал. Оно гуцулам было присуще, но не в такой степени, как это показано в фильме: человек руками махнет - и облака останавливаются, и ветры.
Гуцулы действительно зависели от природных явлений. Ежедневно их жизнь была в опасности. Прибывая на пастбище, они целовали землю и просили Бога, чтобы помог им мирно переждать лето и вернуться домой со скотом. Когда-то в лесу было много диких зверей: медведей, волков, лисиц. Пастухи в долине должны были целыми ночами курить огонь, чтобы отгонять их от скота.
Дом-гражда в Криворивне - место съемок фильма «Тени забытых предков» (2009)
Акция во время премьеры
4 сентября 1965 года в 20-00 в г. Киеве в кинотеатре "Украина" перед началом сеанса состоялась встреча зрителей с творческой группой, которая участвовала в создании фильма "Тени забытых предков". Этот день стал знаковым не только для украинского кино, но и для диссидентского движения. Во время премьеры фильма состоялась политическая акция. Ее устроили еще молодые на то время диссиденты литературный критик Иван Дзюба, аспирант-литературовед Василий Стус и журналист Вячеслав Чорновил. Они призвали присутствующих в зале встать в знак протеста против арестов украинских интеллектуалов, которые произошли летом 1965 года. Поднялись далеко не все, но встали. Под протестным письмом подписалось 140 присутствующих. Просмотр фильма превратился в стихийную антисоветскую демонстрацию.
Иван Дзюба вспоминал, что опасался ссоры с Параджановым за сорванную премьеру. Впрочем режиссер не только не обиделся, но и поддержал протест, поскольку и сам был человеком внесистемной, с огромным жаждой свободы.
Іван Дзюба
В'ячеслав Чорновіл
6 сентября 1965 КГБ УССР сообщал, что после выступления режиссера-постановщика Параджанова, на сцену поднялся литературный критик Дзюба Иван Михайлович, обратился к зрителям с речью. По словам присутствующих на премьере граждан, Дзюба заявил: "Сейчас происходят массовые политические аресты украинской интеллигенции и молодежи в Киеве, Львове и других городах. Повторяется 1937 год. Молодежь должна заявить протест власти, заклеймить позором за несправедливость". Некоторая часть зрителей возгласами одобрения и аплодисментами пыталась поддержать Дзюбу. Присутствуюший в зрительном зале корреспондент Чорновил обратился к публике с призывом подняться с мест в знак протеста против «политических репрессий». Некоторая часть публики откликнулась на этот призыв. Большинство граждан с возмущением реагировали на выступление Дзюбы, требуя призвать его к порядку. Выступление Дзюбы вмешательством администрации кинотеатра было прервано. В 22 часов после окончания демонстрации фильма один из зрителей (личность устанавливается) стал кричать: "Где же правда? Почему не дают говорить правду? Это безобразие!" В это же время группа молодежи в количестве 20-25 человек пыталась создать давку у выхода из зала и задержать зрителей. Граждане, которые были вблизи, оттолкнули этих лиц и публика покинула зал".
В дополнительной справке, датированной 20 октября 1965, сообщалось: "Человеком, который выкрикивал 4 сентября 1965 в кинотеатре "Украина" слова: "Где же правда? Почему не дают говорить правду? Это безобразие!", оказался Стус".
Василь Стус
По воспоминаниям Дзюбы, как только он начал акцию "... сразу заревела сирена. Очевидно, в наших кинотеатрах все предусмотрено - на всякий случай". В то же время директору кинотеатра Федору Брайченко показалось, что вместо сирены зазвучала музыка "Сориентировавшись, я немедленно вырвал из рук политического хулигана микрофон. Секретарь партийной организации кинотеатра т. Кузьмич Олег Степанович включил радиодинамик, по которому начала транслироваться музыка, а в это время мной было сделано все для того, чтобы локализовать событие". Кинотеатр быстро был окружен бойцами внутренних войск.
После акции реакция власти была молниеносной - Ивана Дзюбу уволили с работы в издательстве «Молодежь» и исключили из аспирантуры Киевского педагогического института, Черновола уволили из редакции газеты «Молодая гвардия», Василия Стуса отчислили из Института литературы АН УССР, где он был аспирантом.
Картина получила 39 международных наград в 21 странах, и этот факт отмечен в Книге рекордов Гиннеса. Параджанову присылали свои поздравления Феллини, Антониони, Куросава, а польский режиссер Анджей Вайда стал перед Параджановым на колени и поцеловал руку, благодаря за этот шедевр. Благодаря "Теням забытых предков" Параджанова считают основоположником поэтического кинематографа.
Всемирное признание ленты - это плод мольфарських чар. По крайней мере на это намекнул последний известный мольфар (так гуцулы называют человека, наделенного сверхъестественными способностями) Михаил Нечай. Он жил в селе Верхний Ясенив на Ивано-Франковщине и в 1960-х годах консультировал Сергея Параджанова по поводу гуцульской самобытности и истории края.
Гарвардский университет добавил ленту в список обязательных для просмотра студентам, претендующих на высшую ступень в киноведении.
Посилання на джерела:
Здесь мы собираем самые интересные картинки, арты, комиксы, мемасики по теме (+365 постов - )
Наши любимые теги
Топ комментов
А бывает, комменты лучше постов. Смотрим топ тредов и вникаем!