Самоназви корінного населення України

Гуцули 
 Гуцули казали про себе, що вони "ирщені", себто охрещені, та водночас називали себе русинами. 
Закарпатські русини 
В закарпатських русинів побутували самоназви: вавуни, гайналі, крайняки, спишаки, сотаки, сеперяки, цатаки, тарабанці, ціпаші (бизні). Нині навіть у мешканців закарпатських селищ є свої локальні назви. Наприклад на Свалявщині мешканці сел: Березники – гукани, зворяники, Кирицьки – мотригаші, Неліпино – білки, глинянці, Павлово – рехлики, Пасіка – жаблярі, Пастіль – зозуляки, Підплеша – тайстроші, Плоскоє – пöтüк, фенцики, Ізвор – вольоваті, Ізвор-Гута, Плоский Потüк, Якüвськоє – липтаки, Сасüвка – вольовачі, Стройноє – зöзулі, Сусково – гаргачі, Черник – пöпікачі.
Лемки 
Назву «лемки» виводять від часто використовуваного ними в розмові слова "лем", що значить "тільки" (лише), самі ж лемки (як і інші етнографічні групи українського народу) історично називали себе русинами або руснаками. Побутували й локальні назви: куртаки, чуганці.
Бойки 
Назву "бойки" виводять від часто використовуваного ними вживання в їхній мові частки "бо є", "бойє" ("так", "насправді", "тільки"). У Словаччині бойків називають "пуйдяками" (словац. Pujďák), оскільки вони говорять "пуйдемо" на відміну від лемківського "пійдемо". Назва "бойки" популяризована О. Торонським, В. Хіляком та . Самоназва: верховинці (бляхи, дички), долиняни (долішняки), горальці, підгіряни.
Полішуки  Підляшуки 
Під час переписів 1921-1931 р., полішуки в переважній більшості визначали себе "тутешніми", а свою мову "тутешньою". Переселенці з Підляшшя та Холмщини, називали себе "забужани".  В XIX ст., виділяли три групи населення білорусько-українського порубіжжя: лісові люди (поліс. лісовийі люде) – жителі сіл, прилеглих до лісу; польовики, полюхи або пульвина – жителі поселень, біля яких не було лісу або боліт; болотюки, багнюки або болотні люди (поліс. болотяни люде) – жителі сіл, прилеглих до боліт, іноді жили на підвищеннях серед боліт.
Волиняни
 Найраніший приклад вживання на Волині назви "русини" у множині відзначений в 1501 році в статутній грамоті Белзького воєводства: "Частокроть Русиновѣ земянъ тего повѣту нагабали о древо бартне, о соснове и о дубове".
Галичани
 Від Повісті минулих літ (XI-XII ст.): "по тому ж морю сидять вони на захід – до землі Англійської і до Волоської. Яфетове бо коліно й це: варяги, свеї, нормани, готи, русь, англи, галичани" і до XIX ст.: "Ми, галичани, це не плем'я геніїв і героїв, але плем'я організованої пересічі" (Микола Шлемкевич, 1894–1966, український філософ, публіцист) – галичани незмінні у своїй назві. Локальні назви: бемки (назва походить від розмовного "бем" замість "будемо"), юкавці (названі через те, що кажуть "ю" замість "уже", "вже").
Слобожани 
Самоназва "козаки" була досить авторитетною протягом ХVI та на початку ХVIII століть. На початку XVIII ст., жителі Слобідської України вже іменувалися "українцями". З цього часу назва поступово стала використовуватися в якості самоназви слобожан,  проте останні воліли іменуватися "козаками" . Нині в населення Слобожанщини майже немає ідентичності. 
Бесарабські русини 
У бесарабських русинів побутували самоназви: райкі (райляни, уродженці Буковини), руснаки (уродженці Хотинського району). Козаки (нащадки запорізьких і задунайських козаків).
У записаній від кобзаря Андрія Шута з Чернігівщини думі «Хмельницький і Василій Молдавський» говориться: «То в нас гетьман Хмельницький, русин» (Богдан Хмельницький був з Суботова, Черкащина).
Ісаєвич Я. Д. Русини // Енциклопедія історії України, 2012.
стор. 1275, том 4, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. - м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1994 р.
Василь Балушок "Як русини стали українцями".
Олег Коцарєв "Не Україна - не Росія", 2009-05-14.
Іван Верхратський "Говір Батюків" - Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 1912.
Клімчук Ф. Д. "Феномен Палесся" // Загароддзе-1. Матэрыялы Міждысцыплінарнага навуковага семінара па пытанях даследавання Палесся (Мінск, 19 верасня 1997 г.) : сборник / Пад агул. рэд. Ф. Д. Клімчука. - Мінск: БелІПК, 1999. - С. 5-9.
Антонюк Г. "Западные полешуки" // Збудінне. - Мн., 1993. - № 6.