Вояк УПА Степан Петраш
Інтерв'ю за 2015-й рік зі Степаном Петрашем, який два роки провоював в УПА у складі округу «Чорний ліс», за що потім десять років відсидів у в'язниці та двадцять років провів у засланні у Воркуті. Доповнення до допису з Моєї України.
89-річний Степан Петраш, вояк УПА з Калуша, за руку тримається з 97-річним ветераном радянської армії із Запоріжжя Іваном Залужним
Ухвалення закону про визнання УПА борцями за волю України, на вашу думку, не є дещо запізнілим актом, зважаючи, що живими залишилося зовсім мало «упівців»?
Так, нас залишилося мало. Але те, що ми ще встигнемо отримати якісь пільги, не є головним. Ми народ скромний, нам аби Україна була. А решта, як то кажуть, придасться. Визнати УПА треба було більше для історії, ніж для нас. Щоб історію не фальсифікували й не писали дурниць. Це були героїчні часи, нація складала іспит на життєздатність, і вона його пройшла.
На рівні Івано-Франківської області вас, напевно, вже давно зрівняли з ветеранами Червоної армії, надавши аналогічні пільги?
Так, за міськими законами, ми маємо такі ж пільги, як інші ветерани. Тільки вони отримують ті пільги з державного бюджету, а ми – з місцевого. Це безкоштовний проїзд у місцевому транспорті, а за комунальні послуги платимо тільки 25%. Також уже другий рік отримуємо до пенсії 500 гривень доплати. Половину з них дає районний бюджет, іншу половину – обласний. Так що ми задоволені.
За вашими відчуттями, історичне примирення між воїнами УПА й Червоної армії, про яке всі говорять, дійсно відбулося?
Насправді ніякого примирення не було. Я як представник УПА з Прикарпаття їхав у Київ з такою думкою, що ми разом з колишніми учасниками Вєлікой Отєчєствєной войни, як вони себе називають, тобто фронтовиками, сядемо й обговоримо правду про ті події, які були. Але 6-го числа на акції біля музею з їхнього боку фактично нікого не було. Хіба що один Іван Залужний. От він – українець! Визнає Українську Державу, символіку, вояків УПА як воюючу сторону, путінську Росію – агресором. Це нормально, з ним можна розмовляти (Іван Залужний – радянський ветеран із Запоріжжя, внук якого загинув в АТО – авт.).
Але бодай би явилися на ту зустріч ті ветерани, що не визнають України, хіба що – українські пенсії й доплати до них. Я був готовий до зустрічі з ними, але організатори її не провели.
Але на засіданні Верховної Ради, на якому ви були, червоних ветеранів було чимало.
У Верховній Раді ми сиділи справа, а вони – зліва. Я зауважив, що з них мало хто аплодував. Вони не реагували на виступи Президента, який згадував УПА. То не їхня тема.
Після засідання я перший підійшов привітатися. Люблю поговорити, але в них не було бажання на чужі їм теми розмовляти. Я їх спитав: «Хлопці, ну, ви – українці?». Вони відповідають: «Українці». Я їм: «Ви ж воювали?» – «Воювали» – «І ми воювали. І ми, і ви – з одним ворогом. А ви визнаєте сьогодні Українську Державу, її символіку?». Вони так якось дуже невпевнено відповіли. Я далі: «А вітання «Слава Україні! Героям Слава!» як сприймаєте? Позитивно?». Відповіді не пролунало. Тобто вони залишаться до кінця комуно-совєтськими людьми. Вони досі живуть Совєтським Союзом, минувшиною комуністичної партії, їхній Господь – це Жуков і Сталін, які були вбивцями для українського народу.
І хоча вже рік триває війна з Росією, я ні разу не чув, щоб з їхнього боку, з боку їхніх представників було звернення проти російської агресії. Хіба що Іван Залужний щось казав. Вони ще живуть тими старими міфами: «непобєдімая армія», «один народ», «одна страна». Та не одна ми «страна» і не один народ. Для патріотів-українців Совєтський Союз ніколи не був батьківщиною. То був окупаційний режим.
Тому шкода, що не відбулося справжнього примирення, що не прийшли дві сторони і не сказали одне одному: «Були в нас помилки з обох боків, працюймо тепер для України, її відродження і захисту від російських агресорів».
А які помилки, на вашу думку, ваші опоненти мали б визнати?
Наприклад, коли фронт почав з-під Сталінграда йти на захід, коли гнали німців, то місцеві комуністи паралельно на наших теренах готували списки для приходу каральних органів совєтської власті, щоб арештовувати і знищувати українських патріотів.
А свої помилки ви готові визнавати?
Ми готові визнавати ці помилки. Але вони мусять визнати, що є самостійна незалежна Українська Держава, що ми з росіянами не брати.
Помилково казати, що ми всі білі й пухнасті. То була війна, складні були часи. Така була світова ситуація, що довелося з різних боків барикад воювати з одним ворогом – німецьким нацизмом. Ми, українські повстанці, воювали в партизанських рядах, вони – в окопах. То трохи різна ситуація. Неправильно нас питати: «Скільки ви міст узяли?»Ми не міста брали, ми завойовували серця народу. Але були випадки, що районні центри звільняли від німців і червоних окупантів.
Є велика різниця між ними і нами. Вони служили і воювали в складі величезної держави, мали тил, медичні установи, вони все мали. А в нас кругом був ворог, ми не мали своєї держави. Така-от армія без держави.
Дехто не може пробачити українським націоналістам, що, мовляв, вони спочатку німців підтримували.
Україна надіялася на Німеччину, що вона почне війну з Росією і дасть можливість Україні мати свою автономію. Але Гітлер не погодився. Він вирішив Україну теж звоювати і зробити її колонією, а українців – рабами. Але так не вийшло.
Ви хотіли б через рік знову спробувати примиритися з радянськими ветеранами? Чи і через рік, і через два вони не зміняться?
Надії ми ніколи не втрачаємо. Враховуючи складну ситуацію, коли є загроза військової агресії, може, і втрати держави, мусить бути спільна мета – наша Україна, другої в нас немає. Земля в нас із ними одна і разом треба працювати. Тому варто було б зійтися і сказати одне одному: забудьмо, що було, і починаймо з чистого аркуша. Але їм потрібно якось лишитися тієї комуно-російської вдачі.
Хоча за рік може навіть так станеться, що війна закінчиться й Україна почне процвітати. Українці стануть добре жити, і це заставить наших опонентів змінити погляди.
Радянську символіку заборонили як тоталітарну. Але частина ветеранів під нею боролася. Як вважаєте, їм треба залишити той серп з молотом і червоний прапор як пам’ять?
Я розумію, коли українці вимушені були захищати імперію, насправді ворожу до них. Бо були такі закони, що всі мусили йти в армію. Інакше з ними розправлялися каральні органи. Були випадки, що й розстрілювали дезертирів. Тому нікуди було діватися.
Але ті, кому дорогі червоні прапори, під якими воювали їхні діди, мусять розуміти, що Радянський Союз, який став продовженням Російської імперії, був ворожим до України. Росія фізично винищувала український народ, присвоювала собі культурні та історичні здобутки нашого народу, просто крала. Навіть назву вкрала. Яка вона Русь? Це Московське царство. Русь – це Україна, Київська Русь.
Підкоривши собі Україну, вони, як окупанти, діяли злочинно проти українського народу. Тому хай ті червоні прапори, під якими діди воювали, занесуть у музей і більше не чіпають.
Попри те, що вам не вдалося примиритися з радянськими ветеранами, загалом від поїздки до Києва ви задоволені?
Я страшенно задоволений. Бо бачу, як молоде покоління нас там прийняло – щиро і з любов’ю. А хлопці з фронту нас ледь не на руках не носили.
Я 25-26 квітня був у Холодному Яру, нас там було лише два ветерани УПА. То нас рвали на шматки, особливо ті, хто приїхав зі сходу чи півдня. «Дядьку, дайте я вас потримаю за руку», «Дайте я з вами сфотографуюся» тощо.
Підходить одна жіночка у вишиванці з Одеси. По-російськи каже: «Дайте свою руку». Взяла, закотила сорочку вверх і каже: «Разрєшитє на вашу руку положить мою». Я їй відповідаю: «Пані, та я ще теплий». А вона: «Я хочу у вас взять нємножко етой енергіі – патріота». Каже, що приїде до своїх «путінців» і буде розказувати, що живого «бандерівця» бачила! І що він не страшний, а інтелігентний, приємний і симпатичний. Ну, із симпатичним вона трохи перебільшила (сміється – авт.).
Це взагалі перше 8 травня, яке відзначаєте?
Так. Це дуже правильно зробили, треба вибити той козир, що 9 травня – то День Перемоги. Має бути День скорботи і примирення, все. Так, як робить увесь світ, – поминає жертв Другої світової війни.
І примирення має бути, щоб разом працювати на вільну незалежну Українську Державу. Ми не маємо зла на ветеранів радянської армії. Бо якщо Західна Україна була тільки п’ятдесят років під червоною неволею, то східна – триста п’ятдесят, і там було страшне спустошення. Тим паче, Голодомор забрав десять мільйонів українців. І не одне десятиліття треба нарощувати те, що ми втратили.
9 травня влада не планує скасовувати, до речі. Ви б теж залишили цей день для тих, хто звик відзначати його як свято?
9 травня Росія окремо собі таке свято зробила, бо не хотіла разом з антигітлерівською коаліцією святкувати. Святкувати разом з Росією – неправильно. Бо вони цю перемогу демонструють як заслугу саме Росії. І Сталін після війни підняв тост за «велікій русский народ», а не за українців, білорусів, казахів тощо. І дуже добре казав зараз Порошенко, що перемога належить усім народам Совєтського Союзу, а не совєтському народу.
Загалом непереможність радянської армії – це міф. Бо з початку війни німці розгромили вщент мільйонну армію СРСР і загнали її під Москву і Сталінград.
Бо Сталін припустився величезних помилок. Насамперед у тому, що повідстрілював генералітет армії, генералів і маршалів. Також була помилкова стратегія. Сталін до 1941 року готувався лише до наступу, не було мови про оборону. Тобто готувалися ворога бити на його території. Ця стратегія виявилася згубною, СРСР не мав засобів оборони, не знав, як оборону тримати, і не вмів цього робити, та й не було чим.
І що вийшло? Німці випередили на три тижні Радянський Союз і в перші два місяці в полон здалися вісімсот тисяч солдатів. Загалом полонених набралося 2,5 мільйона. І хіба що пізніше через помилки німців (бо вони були дуже добрі вояки, але погані дипломати) радянська армія почала перемагати.
Для вас нинішня війна з Росією очікувана? Ви розуміли, що Російська імперія не заспокоїться?
Так, це було зрозуміло. Тільки не зрозуміло, чому наші всі президенти розвалювали армію, маючи Росію під боком. Кучма розпустив Нацгвардію, а це – еліта армії, вона мала танкові частини, авіацію, артилерію, то була армія, яка могла захистити рік тому Крим.
А що заявляла свого часу Тимошенко? Щоб сподобатися виборцям, вона вирішила скасувати призов і за три місяці створити контрактну армію. Та ніхто за такий час її не створить.
Янукович уже просто добив ту армію, яку поступово нищили. Він готував здачу України Путіну, тому Крим узяли голими руками і вже рік ми не можемо собі дати раду на Донбасі.
Війна, на вашу думку, ще довго триватиме?
Є два варіанти. Або Росія готує наступ, забере решту Донбасу й намагатиметься дійти до Дніпра. Бо має чим. І це якщо Захід нам не допоможе її стримати. А другий варіант – змусити якось Росію припинити підтримувати донецьких бандитів. Тут важливу роль теж відіграє світове співтовариство.
І наприкінці розкажіть, як ви у свої 89 років так молодо виглядаєте? Як підтримуєте форму?
Займався фізичним вихованням з малих років. Я – селянський син, один був у батька. Починаючи з шести років, допомагав у господарстві. Дитиною любив спорт, відмінно плавав, бо народився біля річки. А плавання дуже загартовує. Займався лижним спортом, футболом, волейболом, у гімназії також спортсменом був.
Тобто до УПА я себе фізично підготував. І ця фізична загартованість мене врятувала на Сибіру і в тюрмі, де мене двічі виводили на розстріл.
Крім того, щоб вистояти перед ворогом, в ОУН нас виховували не нити, не плакати. Націоналісти мали бути сильні духом і тілом. Ніколи не жалітися іншому. Якщо тобі зле, намагатися справитися зі своєю проблемою самому.
Оцей сильний дух дуже допомагав. Коли було складно, ми все одно вірили, що перемога буде за нами, якось вирішиться все на нашу користь. Хоча вірити, що ми переможемо Німеччину чи СРСР, було безумством. Скребло на серці, коли сидиш у лісі, бачиш совєтські літаки, які роблять маневри, поїзди ходять, танки їздять, а що в нас? Стрілецька зброя – і все. Але ми не здавалися і не падали духом.
Ми не здавалися й у таборах. У Воркуті обслуговували одну із шахт, у такий спосіб нам удалося налагодити ручне виробництво бойових гранат. Ми зробили сімсот гранат і сім мін.
Для чого це робили? Бо 1952 року почався перегляд політичних справ. І почалися розстріли деяких наших повстанських провідників. Тому стало страшно. І ми вирішили (хоча то було наївно): якщо нас вирішать знищити – то хоча б із музикою помремо.
Один східняк нас потім випадково здав. З тих 22-х людей, задіяних у виробництві гранат, п’ятеро взяло все на себе – і коло замкнулося. Їх засудили до смертної кари. Але тоді СРСР підписав конвенцію про незастосування смертної кари, і всім їм додали ще 25 років таборів.