Про мову

Мій батько, українець, все життя мав приховувати своє українство, бо мав стати хірургом. В 17 років, син шахтаря та колгоспниці, в маминому пальто поїхав до Одеси, щоб вступити до військового училища. Мріяв стати військовим хірургом. На останньому році навчання училище було переведено з рангу вищих офіцерських в ранг мічманських. Після закінчення батько вступив до медичного інституту. Закінчив з червоним дипломом.
Мені, маленькій, батько розповідав українські казки, українською. Таємно. А у побуті спілкувався російською. Лише коли дуже хвилювався, говорив українською. Я дуже рано усвідомила себе українкою. Але говорити українською не наважувалася. Навіщо? Тої мови треба стидатися, приховувати. Бо в дитсадочку, куди мене віддали перед школою, щоб звикла до дітей, вихователька била по губах діточок, що приїхали з села з батьками, які влаштувалися на роботу на завод «Червона зірка». Сувора й красива вихователька Свєтлана Сємьоновна у яскравій дорогій сукні легенько била по губах діточок, коли вони говорили українською, і промовляла чітко й наполегливо: «Гаварі нармальним язиком».
Я пишалася тим, що добре говорю «нармальним язиком». Мене ніколи не ставили у приклад іншим дітям, бо я не була хороша дєвачка. Я була зла й насуплена, нікого до себе не підпускала. Бо кого ж підпускати? Тих, що говорять «ненармальним язиком»? А «нармальним» там говорила лише я і сувора й зла вихователька Свєтлана Сємьоновна.
Років до 20 я насправді вважала, що до української школи ходять діти, у яких батьки невдахи. А в інститут на українську філологію вступають лише ті, кому не пофартило вступити на російську. Бо українською розмовляють лише жлоби з села, які в місті нещодавно і ще не опанували російську.
Вперше я була вражена тим, що помиляюся щодо україномовних, коли пішла працювати до школи. Валя, яка закінчила філфак водночас зі мною, але український, була гарна, як троянда, освічена й начитана, з гарним смаком, одягнена в розкішні іноземні речі. Вона легко купила у мене мої югославські туфлі-лодочки, коли я розпродавала куплені за часів життя в родині батьків гарні речі. Розпродавала, бо мені не вистачало вчительської зарплатні на життя, до якого я звикла. А Валі не просто вистачало. У неї була купа грошей, гарний чоловік, дім – повна чаша, добрі стосунки з родиною. Валя була не просто нормальна, Валя була якась як з американського кіно. Я була шокована. Валя була родом з села, Валя закінчила український філфак і Валя щебетала з усіма і скрізь фантастично прекрасною українською. У 1985 році.
…Вчора на ринку я гукнула свого чоловіка, який вже відійшов до автівки: «Гей, чоловіче! А купи-но мені ожини!» Продавчиня замилувалися: «Ой, як гарно! От люблю, коли люди отак вільно українською!»
Знаєте, а сьогодні українська стає ознакою соціального успіху. Вільно, невимушено, природньо й гарно розмовляють зараз українською в Україні хто? Правильно: освічені, доглянуті, добре одягнені, впевнені в собі, щирі люди, з грошима.

(С) Ольга Иванец