В нинішніх провідників пацифізму з ЄС наразі та сама проблема. Європа дуже хоче зберегти мир для себе. І цілком готова вдатися до політики, яку називають вмиротворенням агресора, зокрема через свою повну неготовність до війни. В континентальній Європі зараз є лише три більш-менш боєздатних армії - французька, польська й швейцарська. Причому на практиці це довела тільки перша – причому в поліцейських по суті місіях. Та вони безсилі проти "тактики салямі" (Yes, Prime Minister, 1986), яку застосовує РФ – нарізання сусідських територій у такий спосіб, який не дає ані приводу, ані нагоди застосування зброї їхніми сусідами.
І Путіну потрібен бліцкріг. Європі ж потрібен час. Фактор рішучої Америки з такої точки зору радше на руку Москві. Саме тому позиція ключових гравців настільки одностайна – окрім Франції та Німеччини слід звернути увагу на Фінляндію та Чехію, країни, які в ЄС традиційно відіграють роль посередників - офіційного та неофіційного відповідно. Це був перший крок у обмеженні участі в європейських справах США, істеблішмент яких за звичай не відділяє внутрішню політику від зовнішньої, попри схильність до ізоляціонізму.
Другим кроком стало звернення Києва до ООН щодо розміщення миротворців. Не переповідатиму ту купу нюансів, про які вже неодноразово казали. Зверну увагу лише на один фактор: американці ніколи не беруть участі в місіях із установлення та підтримки миру під егідою такої обмежено ефективної організації, якою є ООН.
Третім кроком, гадаю, буде чергове відновлення переговорів, хоча перемовлятися, ніби, вже нема про що. Чи це Мюнхен? Так. Але з принципово зміненим акцентом. Україну підштовхують до визнання де-факто втраченою частини території й населення, утримання яких на європейський смак є надто затратним з огляду на будь-які ресурси – людські, фінансові, економічні. Чи схоже це на Судети? Так, звісно – як і у випадку з Абхазією та Південною Осетією. З поправкою на відсутність суперечностей релігійного та етнічного характеру. Кінець для Кремля настане тим швидше, чим більше йому доведеться витрачати ресурсів на утримання відгризених територій. Доля Росії в цьому разі дуже нагадуватиме долю пітона, що намагався з’їсти крокодила.
Так от, Україна – той самий крокодил. От тільки цьому крокодилу теж не позаздриш: йому перекрили кисень і почали розчиняти в шлунковому соці.
Чи нас зливають? Виглядає, що так – погляньмо ще раз на фото. Але чи насправді так є? Тут, гадаю, доречна цитата з якогось підручника з шахів "Пешку можно не беспокоясь отправлять в бой, но при этом всё равно нужно стараться превратить её в другую фигуру". Власне це з Україною й намагаються зробити – перетворити на щось ефективніше й стійкіше (це означає, що головний урок з Мюнхена-1938 Європа таки вивчила: якщо вже доводиться годувати агресора – хай їжа його вбиває). Інша річ, що коли це не вдасться – ну, ви бачили крокодила… А що станеться з удавом? Йому просто поможуть сконати.
Позичено на:
