У період з 1944 року по 1945 рік між радянськими військами та Українською повстанською армією щодня у Західній Україні відбувалося до 500 сутичок.
Після того, як закінчилася Друга світова війна , московське керівництво зосередилося на боротьбі із повстанським рухом. Протягом січня-квітня 1946 року наслідками каральних операцій підрозділів НКВС стала загибель близько 40 % повстанців.
Перебіг національно-визвольної боротьби на західноукраїнських землях характеризувався умовами жорсткої інформаційної блокади. Радянським партійно-пропагандистським апаратом та засобами масової інформації свідомо створювався образ «українського буржуазного націоналіста» − ворога. При цьому повідомлялося про різноманітні жорстокості, які вчинили члени ОУН-УПА.
Що ж стосується тих методів, які застосовувалися радянськими спецслужбами − катування цивільного населення, перевдягнення у форму повстанців з провокаційною метою, грабежі, мародерство, масові депортації, знищення населених пунктів (причому, достатньо часто разом з мешканцями) та інших, − вони замовчувалися.
Усього за період з осені 1944 року по 1951 рік з території Західної України до Сибіру, на Північ, у Казахстан та на Далекий Схід було насильно вивезено більш ніж 203 тисяч осіб, які владою вважалися «підсобниками» ОУН-УПА та членами сімей «бандерівців».
